Засновник аналогу «ДНР», НКВСівець і радянський генерал – на честь кого були названі декомунізовані вулиці Києва
Засновник аналогу «ДНР», НКВСівець і радянський генерал – на честь кого були названі декомунізовані вулиці Києва
Київрада ще 1 червня 2017 року перейменувала проспект Ватутіна в проспект Шухевича. Але це рішення тоді не вступило в силу, оскільки було оскаржено в суді ГО «Антифашистська правозахисна ліга» та «Єврейською правозахисною групою». Також було оскаржено перейменування Московського проспекту в проспект Бандери. Лише після кількох років судових засідань, 9 грудня 2019-го, Шостий апеляційний суд Києва все ж таки визнав ці перейменування законними.

Загалом, з 2014 року в Києві було перейменовано 219 вулиць, бульварів, проспектів, провулків та площ. У більшості випадків перейменування пояснюються законом про декомунізацію.

Розглянемо п'ять прикладів перейменування вулиць у столиці, які, на нашу думку, були найяскравішими. Серед них — вулиця на честь американського політика, вулиця, яку перейменували в ту саму назву, вулиця, названа на честь засновника аналога «ДНР», вулиця, яка була декомунізована, хоча людина, в честь якої вона була названа, не мала ніякого стосунку до комуністичної партії, а також проспект, навколо назви якого було багато судових баталій.
Вулиця Івана Кудрі/Джона Маккейна
Вулиця знаходиться в Печерському районі столиці. Тут розташований Дослідний завод електрозварювального обладнання Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАН України, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського та Київський коледж міського господарства Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.

З 1910-х років вулиця носила назву Боєнський провулок, а з 1940 року — Боєнська вулиця. Ця назва походить від міської м'ясної бійні, що тут знаходилась. У 1963 році вулицю перейменовали на честь Івана Кудрі, а в 2019 році — на честь Джона Маккейна.
Іван Кудря
Іван Кудря народився в 1912 році в селі Проців, Київської області. У 1934 році був призваний на строкову службу й потрапив в прикордонну заставу НКВС на західному кордоні УРСР, після чого почав робити кар'єру в НКВС.

Після приєднання Західної України до СРСР в 1939 році Івана відправляють до Львова боротись з українським націоналістичним підпіллям, яке опиралось радянській владі. Згодом Івана Кудрю відправляють до Києва, де він продовжує боротьбу з українськими націоналістами, очоливши один із відділів 1-го (розвідувального) управління НКДБ УРСР.

Після початку війни в 1941 році, Кудря командує радянською диверсійною групою і далі продовжує боротись з українським націоналістичним підпіллям. Зокрема, в жовтні 1941-го за його участі було вбито двох лідерів ОУН-мельниківців — Миколу Сціборського та Омеляна Сеника. У вбивстві звинуватили бандерівську фракцію ОУН, мотивом назвали посилення розколу і ворожнечі в українському підпіллі. Групі Кудрі також приписують підрив багатьох будинків на Хрещатику та Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Але диверсійна діяльність Кудрі тривала недовго. Вже 5 липня 1942 року він був заарештований гестапо, і його піддали тортурам. Тіло Кудрі так і не було знайдено, тому вважається, що його було страчено. У 1965 році йому було посмертно присвячено звання Героя Радянського Союзу.
Джон Маккейн
Маккейн народився у 1936 році на військовій авіабазі США «Коко Соло» в Панамі. Син та онук адміралів військово-морського флоту США. За родинною традицією пішов навчатися до Військово-Морської Академії, а згодом продовжив навчання на військового льотчика.

Маккейн брав участь у війні у В'єтнамі. У 1967 році під час одного з вильотів авіації США на бомбардування, літак, яким керував Маккейн, було підбито. Маккейну вдалось катапультуватись, він приземлився в озеро в центрі Ханоя, зламавши обидві руки і ногу. В'єтнамці взяли Маккейна в полон, і піддавали його жорстоким тортурам. У полоні Маккейн пробув понад п'ять років і був звільнений лише в 1973 році вже після завершення війни у В'єтнамі.

Після повернення до США став членом Республіканської партії та розпочав політичну кар'єру. З 1983 по 1987 роки обирався до нижньої палати Конгресу США. З 1987 і до своєї смерті в 2018 році був Сенатором Конгресу від штату Аризона. Двічі йшов на вибори президента США. Вперше — в 2000 році, але програв праймеріз Джорджу Бушу молодшому. В 2008 році став кандидатом в президенти від Республіканської партії, але програв демократу Бараку Обамі.

В України Джон Маккейн запам'ятався як політик, який відстоював українські інтереси на міжнародній арені. В грудні 2013 року він підтримав учасників Революції Гідності і виступив на сцені Майдану. Також Маккейн закликав ввести санкції для представників керівництва України, які причетні до застосування сили проти майданівців.

Після окупації Росією Криму та початку війни на Донбасі Маккейн регулярно закликав США допомагати Україні зброєю. Критикував світових лідерів за недостатню підтримку України, а також за співпрацю з Володимиром Путіним. Також Маккейн системно піддавав критиці президента США Барака Обаму через недостатню увагу до українського питання.

За оцінками Інституту світової політики, у 2015 році Маккейн посів третє місце у списку найкращих лобістів України у світі.

Новорічну ніч з 2017 року на 2018 рік Маккейн провів в Маріуполі, де зустрівся з українськими військовими. Маккейн передав бійцям ЗСУ вітання від американського народу. «Ваша боротьба ― це наша боротьба, і ми переможемо разом», — заявив він

«Я побачив, що співпраця між нашими країнами важлива для забезпечення безпеки кордонів України. У 2017 році ми переможемо загарбників і відправимо їх туди, звідки вони прийшли. А Путіну я хочу сказати, що він ніколи не зможе позбавити українців свободи і незалежності», — наголосив Маккейн.

Джон Маккейн помер 25 серпня 2018 року від злоякісної пухлини головного мозку.

На прощальній церемонії, що відбулась 1 вересня 2018 року, були присутні тодішній президент України Петро Порошенко, мер Києва Віталій Кличко, екс-прем'єр-міністр Арсеній Яценюк та екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі.
Вулиця Ювеналія Мельникова/Юрія Іллєнка
Вулиця знаходиться в Шевченківському районі Києва. Виникла в ХІХ столітті спершу як частина тоді існуючої Житомирської вулиці. Вулицю перейменовували багато разів. З 1869 року вона мала назву Дорогожицька, з 1923-го ― Ювеналія Мельникова, революціонера соціал-демократа, який створив на цій вулиці революційний гурток.

У 1944 році вулиці повернули назву Дорогожицька, а в 1957 році її знову назвали на честь Мельникова.

Хоча, Мельников і не був причетний до більшовицької партії і помер майже за два десятиріччя до створення СРСР, він все одно потрапив під декомунізацію ― в 2018 році вулицю було перейменовано в честь режисера Юрія Іллєнка.

На вулиці знаходиться Інститут міжнародних відносин та Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Також на вулиці розташована Київська телевежа та Київський телецентр.
Ювеналій Мельников
Народився 1868 року на Чернігівщині в сім'ї дрібного чиновника. В юному віці захопився ідеями народництва. Потім, працюючи робітником залізничних майстерень в Харкові, розпочав свою революційну діяльність ― організовував серед робітників гуртки для захисту їх прав. Пізніше перебрався до Таганрогу та Ростову-на-Дону, де продовжив свою революційну діяльність. Згодом був заарештований і потрапив до в'язниці Санкт-Петербургу «Хрести». Відсидів вісім місяців і захворів на цингу.

В 1891 році Мельников перебрався до Києва, де за два роки створив «Лук'янівський клуб». До клубу входили робітники трамвайного депо, яким читали лекції з ідеології та пропаганди і вчили робітничим професіям, щоб відправляти на заводи готових пропагандистів.

За свою діяльність в 1896 році Ювеналій Мельников потрапив в ув'язнення на 10 місяців. А вже наступного року його висилали в Ромни (зараз — місто в Сумській області) , де його заарештували і перевели до Лук'янівської тюрми. За спогадами співкамерників, Мельников в ув'язненні любив співати українські пісні та декламувати вірші Шевченка. Але найбільше він любив співати «українську марсельєзу» — «Ще не вмерла Україна».

В ув'язненні Мельников остаточно підірвав собі здоров'я і захворів на сухоти. В 1900 році його вислали до Астрахані, де він і помер від набутих в тюрмах хвороб.

Ювеналій Мельников не був членом більшовицької влади і не брав участь у встановленні радянської влади в Україні. Тому він не підпадає під закон про декомунізацію. Але Київрада, попри це, керуючись законом про декомунізацію, вирішила перейменувати вулицю на честь Юрія Іллєнка.
Юрій Іллєнко
Народився 1936 року в Черкасах. Під час радянсько-німецької війни родина Іллєнків була евакуйована на територію Росії. Освіту Юрій Іллєнко здобув в Москві, а згодом перебрався до Києва, де став працювати на Кіностудії імені Довженка.

Як оператор Іллєнко брав участь у зйомці фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова 1963 року, картина отримала кілька міжнародних премій. Саме на презентації цього фільму Василь Стус виголосив промову проти диктатури в СРСР, після чого був заарештований.

В 1966 році Іллєнко дебютував вже як режисер, знявши фільм «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча. Фільм розповідає про знищення українського села. Оскільки це не збігалось з офіційною позицією в СРСР, фільм був заборонений.

У 1968 році Іллєнко зняв алегоричний фільм на історію України «Вечір на Івана Купала». В основу фільму було покладено оповідання Миколи Гоголя та українські народні казки про вечорниці. Але рішенням міністра культури СРСР цей фільм було знято з екрану за «націоналістичний ухил», хоч його й хотіли побачити на міжнародних фестивалях. Фільм показали публіці лише у 1988 році.

У 1970 році Юрій Іллєнко знімає фільм «Білий птах з чорною ознакою», де головним героєм є воїн УПА. І хоч цей фільм отримав Золоту медаль Московського міжнародного кінофестивалю та Медаль Миру ООН в 1971 році, міністерство культури СРСР фільм також заборонило. Згодом, Юрій Іллєнко неодноразово стикався із заборонами та припиненням виробництва своїх фільмів через невідповідність офіційній радянській ідеології.

На початку 90-х років Іллєнко заснував незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій було знято перший в Україні фільм без державних коштів. Наступний фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» Іллєнко зняв аж в 2001 році. Показ цієї стрічки було заборонено на території Росії, адже міністерство культури РФ звинуватило його в русофобії.

Юрій Іллєнко вів активну політичну діяльність і був членом партії ВО «Свобода». Він є батьком українського політика, «свободівця» Юрія Іллєнка, та екс-голови Держкіно Пилипа Іллєнка.

Помер Юрій Іллєнко від раку у селі Прохорівці на Черкащині 10 червня 2010 року.
Вулиця Довнар-Запольського/Довнар-Запольського
Ця вулиця, яка зараз знаходиться в Шевченківському районі Києва, з'явилася в середині ХІХ століття. Її частина ― від вулиці Богдана Гаврилишина до Молдовської вулиці ― називалась Коростишівська. Інша частина ― від вулиці Молдовської до Дегтярівської ― мала назву Дегтярівський провулок.

У 1930-х роках Коростишівська вулиця та Дегтярівський провулок об'єднали в одну вулицю й назвали її на честь більшовицького активіста Всеволода Довнар-Запольського. У 1950-х роках вулицю продовжили до вулиці Білоруської.

До декомунізації вулиці Довнар-Запольського підійшли з креативом: у 2015 році її перейменували у вулицю Довнар-Запольського. Але вже не на честь Всеволода, а на честь його батька Митрофана.
Всеволод Довнар-Запольський
Народився в 1898 році в Києві. Навчався на історика в Університеті святого Володимира (нині ― КНУ імені Тараса Шевченка).

З юних літ Всеволод Довнар-Запольський захоплювався більшовицькими ідеями, внаслідок чого публічно відрікся від свого батька.

Всеволод був одним з керівників більшовицької партії в Києві. В 1917-1918 роках був організатором та командиром Червоної гвардії на Шулявці, яка мала на меті встановити радянську владу в Києві. Боровся проти Центральної Ради, учасник Січневого повстання 1918 року проти УНР.

Після придушення більшовицького повстання в Києві перебрався на Гомельщину (Білорусь), де вже сам брав участь в придушенні антибільшовицьких повстань. Там і помер від висипного тифу у 1919 році.
Митрофан Довнар-Запольський
Народився 1867 року в містечку Річниця, нині Гомельська область Білорусі. Через матеріальну скруту та пошуки роботи родина Довнар-Запольських часто переїжджала. В 1885 році переїхала до Києва, де Митрофан вступив до сьомого класу Першої чоловічої гімназії. Вже у восьмому класі Митрофана виключили через знайдені в нього заборонені вірші Тараса Шевченка та журнали «Громада» та «Основа».

З 1889 по 1984 рік Митрофан Довнар-Запольський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Після навчання перебирався до Москви, де викладав в приватній гімназії. А вже в 1901 році повернувся до Києва на роботу в місцевому університеті. У 1912-1917 роках працював директором Київського комерційного інституту, відомого нині як Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.

Митрофан став першим директором Київського археологічного інституту, був ініціатором створення Географічного інституту, а також був одним із засновників Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва. Також він був головою Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук та співробітником Київської археологічної комісії.

Намагався історично обґрунтувати необхідність створення Білоруської Народної Республіки. Зокрема, працював в комісії, яка мала розробити карту кордонів Білорусії. Цікаво, що в цьому проекті частина північних територій УНР мала відійти до БНР. Також Довнар-Запольський написав проект Конституції БНР і проект створення Білоруського університету у Мінську.

З 1920 року Митрофан працював у Харківському університеті, а згодом став проректором Азербайджанського університету в Баку. У 1925-1928 роках працював професором Білоруського університету у Мінську.

У 1926 році написав працю «Історія Білорусі», яка була заборонена через невідповідність офіційній радянській історіографії. В 1928 році перебрався до Москви, де до 1934 року, до самої смерті, працював в Інституті народного господарства та Сільськогосподарській академії імені Тімірязєва.
Вулиця Генерала Ватутіна/Романа Шухевича
Проспект знаходиться в Дніпровському та Деснянському районах столиці. Є частиною Малої Кільцевої дороги. Виник в 1975 році під назвою Новий проспект, але в тому ж 1975 році був названий на честь Генерала Ватутіна. Рішенням Київради від 1 червня 2017 року проспект було перейменовано на честь Романа Шухевича.

Це перейменування довелось захищати в судах. Позов з вимогою визнати перейменування незаконним подали ГО «Антифашистська правозахисна ліга» та «Єврейська правозахисна група». В позові було також оскаржено перейменування Московського проспекту в проспект Бандери. Рішенням Окружного адміністративного суду від 12 червня 2017 року перейменування було призупинено, а 25 червня 2019 року рішенням цього ж суду взагалі скасовано.

Інститут Національної пам'яті подав апеляцію, і 9 грудня 2019 року Шостий апеляційний адміністративний суд все ж таки підтвердив законність перейменування проспекту Генерала Ватутіна в проспект Романа Шухевича, а Московського проспекту ― в проспект Бандери.

На проспекті знаходиться ТРЦ SkyMall, парк «Муромець» (до 2018 року — парк Дружби Народів), пляж «Чорторий».
Микола Ватутін
Народився в 1901 році в селі Чепухіно, Воронезької губернії (зараз — село Ватуіне, Бєлгородської області, Росія). У 1920 році добровільно йде на службу до Червоної Армії й бере участь у війні проти повстанської армії Нестора Махна. Згодом бере активну участь в придушенні антирадянських українських повстань, зокрема, Холодного Яру.

Дуже швидко зростає по військовій кар'єрі. Закінчує Київську вищу об'єднану військову школу, а згодом ― Військову академію імені Фрунзе в Москві. Вже в 1938 році, будучи в ранзі полковника, став начальником Київського особливого військового округу.

З 17 по 28 вересня 1939 року, займаючи посаду начальника штабу Українського фронту, брав участь в окупації земель Західної України. З 1940 року обіймав посади в Генеральному штабі Червоної армії. У 1941 році Ватутіна було нагороджено найвищою відзнакою в СРСР — орденом Леніна.Під час радянсько-німецької війни Ватутін був одним з командирів Червоної армії ― командував одним з фронтів під час Сталінградської битви. Після цього йому було присвоєно звання генерала армії, командував 1-м Українським фронтом. Під керівництвом Ватутіна радянські війська займали Київ.У лютому 1944 року, перебуваючи на Західній Україні, автомобіль Ватутіна потрапив у засідку вояків УПА. Під час бою Ватутін отримав поранення в стегно. Хоч лікування було отримано доволі швидко, на місці поранення почала розвиватись гангрена. Помер Ватутін від отриманих поранень 15 квітня у Київському військовому шпиталі.Він похований в Маріїнському парку біля Верховної Ради. На цьому ж місці стоїть пам'ятник йому, який так і не було знесено, оскільки він знаходиться на могилі, що не підпадає під закон про декомунізацію.
Роман Шухевич
Народився 1907 року у Львові в родині священика. У Львові він і навчався — в Академічній гімназії. Також отримав заочно музичну освіту по класу фортепіано в музичному інституті імені Миколи Лисенка. Навчався у Львівській політехніці.

Роман Шухевич з юнацьких років брав участь в діяльності патріотичної скаутської організації «Пласт». У 1925 році вступив до підпільної Української Військової Організації (УВО), яку очолював полковник армії УНР Євген Коновалець. Брав участь в політичному вбивстві міністра освіти Польщі Станіслава Собінського через полонізацію українських шкіл. Згодом, в 1928-1929 роках Шухевич пройшов службу в польському війську.

У 1929 році було створено Організацію Українських Націоналістів, до якої увійшла й УВО. Роман Шухевич очолював бойову референтуру ОУН на Західній Україні. Як керівник він брав участь і організовував акції експропріації та політичних вбивств польських та радянських чиновників.

Після вбивства ОУНівцями міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у 1934 році польська влада розпочала масові арешти українських націоналістів. Під арешт потрапив й Шухевич ― в концтаборах він пробув до 1937 року.

Після звільнення Шухевич створив першу українську рекламну компанію «Фама». Першу піар-акцію компанія провела в центрі Львова. В газетах було опубліковано оголошення, що в зазначений час в центрі міста відбудеться публічне самогубство. Коли на місці зібрався натовп людей, з даху готелю «Жорж» було скинуто опудало і розкидано безліч листівок з рекламою компанії «Фама».

Компанія рекламувала різні товари: сільськогосподарський реманент, цигарки, жіночу білизну, купальні костюми, крем для взуття, німецькі батарейки і т.д. Спершу діяла на території Галичини, потім Волині, а згодом вийшла на рекламний ринок Варшави й Кракова. Під вивіскою «Фами» створювались осередки ОУН. Працювали в компанії українські націоналісти, політв'язні. Значна частина прибутку компанії йшла на фінансування діяльності ОУН.

Після проголошення у 1938 році незалежності Карпатської України, туди вирушає Шухевич, де зі зброєю в руках відстоює її самостійність проти угорських окупантів.

Перед початком радянсько-німецької війни з українських націоналістів у складі німецької армії створюються Дружини Українських Націоналістів. До їх складу входили батальйони «Роланд» та «Нахтігаль». Командиром останнього був Роман Шухевич.

Але після початку репресій німцями українських націоналістів, Шухевич йде в підпілля, беручи участь у формуванні Української Повстанської Армії (УПА). З 1943 по 1950 роки — командир УПА. На період арешту керівника ОУН Степана Бандери, Шухевич — виконуючий обов'язки голови ОУН. Займав посаду голови ОУН на Західноукраїнських землях. До кінця свого життя воював за незалежність України. Загинув 5 березня 1950 року під час облави НКВС.
Вулиця Артема/Січових Стрільців
Вулиця Січових стрільців знаходиться у Шевченківському районі столиці. Спочатку формувалась як частина Житомирської вулиці, а в 1869 році була переїменована на Львівську вулицю. З 1925 по 1929 рік носила назву Троцького, а з 1929 року її перейменували в Артема.

Вже в часи незалежності, в 1997 році, Київрада прийняла рішення про перейменовання вулиці у Січових Стрільців. Але тодішній мер столиці Леонід Косаківський не підписав це рішення, бо перебував в конфронтації з опозиційною Київрадою. Тому перейменування не відбулось. А вже в 2015 році, в ході декомунізації, Київрада все ж таки перейменувала вулицю Артема в Січових Стрільців.

На вулиці знаходиться Будинок художника, кінотеатр «Київська Русь», а також будинки, що були побудовані на межі ХІХ-ХХ століть.
Артем (Федір Сергєєв)
Народився 1883 року в селі Глєбово, Курської губернії (нині Курська область, Росія). З 1902 року — член більшовицької партії. З 1906 року очолював Пермський окружний та Уральський обласний комітет більшовицької партії. За свою політичну діяльність неодноразово потрапляв за грати. З 1907 по 1917 рік перебував в еміграції у Франції, Китаї та Австралії.

Після лютневої революції 1917 року переїхав до України, де працював секретарем комітету більшовицької партії Донбасу, Харківської та Катеринославської губернії.

Після проголошення незалежності УНР для Радянської Росії потрібен був привід для початку війни проти молодої республіки. Артем став ініціатором створення маріонеткової Донецько-Криворізької Радянської Республіки та очолив її. А вже в 1918 році Донецько-Криворізька Республіка попросила військової допомоги в Росії у війні проти УНР. Ця псевдо-республіка проіснувала недовго ― в лютому 1919 року рішенням Ради Оборони РСФСР республіку було ліквідовано через її непотрібність.

Паралельно з існуванням маріонеткової республіки в листопаді 1918 року в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Артем зайняв в ньому посаду заступника голови.

Після встановлення радянської влади в Україні, Артем займав посаду голови Донецького виконкому губернії, де налагоджував роботу шахт. Вже в 1920 році його обрали в ЦК РКП (б) і він перебирався до Москви, де в листопаді-грудні 1920 року обійняв посаду відповідального секретаря Московського комітету РКП (б).

Загинув Артем у 1921 році під час залізничної катастрофи аеровагону разом з кількома делегатами ІІІ конгресу Комінтерну по дорозі з Тули до Москви.
Січові Стрільці
Вулиця названа на честь підрозділу армії УНР, що був сформований в 1917 році у Києві. Саме на цій вулиці в будинку №24 знаходились казарми Січових Стрільців.

Основу підрозділу склали добровольці з полонених українців, що воювали в Першій Світовій Війні на боці Австро-Угорщини. В армії Австро-Угорщини тоді також діяв підрозділ з українців — Українські Січові Стрільці.

Згодом до лав Січових Стрільців почали долучатись і добровольці з Надніпрянської України. До складу підрозділу входило близько 3 тисяч воїнів. Підрозділ брав участь у захисті УНР від більшовицької окупації, а також у придушенні Січневого повстання більшовиків у Києві 1918 року.

Після перевороту гетьмана Скоропадського Січові Стрільці відмовились йому присягати. Після цього підрозділ силою розформували німецькі війська, які на той час перебували в Україні. В кінці свого правління гетьман Скоропадський таки погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців. Але це не завадило їм взяти участь у антигетьманському повстанні. Саме Січові Стрільці зіграли ключову роль у поваленні режиму Скоропадського та знищенні його військ під Мотовилівкою 18 листопада 1918 року.

Після перемоги антигетьманського повстання, Січових Стрільців реорганізували в дивізію. До її складу увійшли 500 старшин та 7 тисяч воїнів. На фоні загальної дезоорганізації армії УНР, Січові Стрільці були найбільш боєздатним підрозділом з реальним бойовим досвідом. Брали активну участь у війні з більшовицькими військами.

Командиром Січових Стрільців був полковник Євген Коновалець, який згодом став засновником та лідером УВО та ОУН.
Текст: Богдан Тицький
Верстка: Каріна Тимченко